Симфонічний оркестр

    Слово «оркестр» набагато старіше від того поняття, якого воно набуло останніми століттями. У стародавній Греції дієслово «орхеомай» означало «танцюю», а орхестрою греки називали круглий майданчик театру, на якому ритмічно рухаючись, співав свої партії хор, що був обов'язковим учасником кожної вистави. Через десятки століть у Європі оркестром стали називати приміщення в театрі, де розміщувалися музиканти, а пізніше – саме об'єднання музичних інструментів та виконавців. Склад оркестру на той час повністю залежав від місця і характеру музикування. До складу світського оркестру поруч зі струнними обов’язково входили два чембало, флейти, гобої, труби, литаври і тромбони. В церковному оркестрі обов’язково мав звучати орган.

    Загалом розвиток оркестру тісно пов'язаний з розвитком і удосконаленням музичних інструментів та жанрів музики. На початку XVII ст. виникають різні жанри гомофонної музики, такі як опера, ораторія і концерт. Оркестр, що виконував роль супроводу в опері, був активним учасником ораторії й концерту, надавав великі можливості для створення нових музичних творів.

    У другій половині XVIII ст. сформувався склад малого симфонічного оркестру який називають класичним. До нього входять: смичковий квінтет (скрипки I – 10, скрипки II – 8, альти – 6, віолончелі – 5 – 6, контрабаси – 3 – 4) і група духових інструментів (флейти – 2, гобої – 2, кларнети – 2, фаготи – 2, валторни – 2, труби – 2). Група ударних інструментів представлена литаврами. Й. Гайдн і В. А. Моцарт писали свої твори саме для цього складу оркестру. Й. Гайдн відобразив у своїх симфоніях красу і велич своєї епохи, учені зазначають, що його симфонії – «досконале дзеркало культури кінця XVIII ст.» 

    Вольфганг Амадей Моцарт (1756 – 1791) поряд із Й. Гадном і Л. Бетховеном є представником віденської класичної школи, основоположником класичного стилю в музиці, пов’язаного із розробкою симфонізму як найвищого типу музичного мислення, завершеної системи класичних інструментальних жанрів (симфонія, соната, квартет), класичних норм музичної мови, її функціональної організації. У творчості В. А. Моцарта універсальне значення отримала ідея динамічної гармонії як принципу бачення світу, способу художнього перетворення дійсності. Відображення гармонійної цілісності буття, ясність, світлоносність і краса поєднуються в музиці В. А. Моцарта з глибоким драматизмом.

        У центрі художнього світу митця знаходиться людська особистість, яку він розкриває як лірик і водночас як драматург, намагаючись художньо відтворити об’єктивну сутність людського характеру. Стилю В. А. Моцарта притаманні інтонаційна виразність, пластична гнучкість, мелодійність, багатство, взаємопроникнення вокального та інструментального начал. За своє коротке життя В. А. Моцарт створив понад 600 творів різних жанрів. Провідними жанрами інструментальної музики композитора є симфонії, камерні ансамблі, концерти. Симфонії митця довіденського часу близькі до побутової, розважальної музики тієї епохи. У зрілий період симфонія набуває у В. А. Моцарта значення концепційного жанру, складається як твір з індивідуалізованою драматургією. Симфонії В. А. Моцарта є важливим етапом в історії світового симфонізму.

     Моцарт-симфоніст підготував шлях Людвігу ван Бетховену (1777 – 1827). Головним ідейним мотивом його творчості була тема героїчної боротьби за свободу, втілена з особливою силою в 3-й, 5-й, 7-й і 9-й симфоніях, опері «Фіделіо», в увертюрі «Егмонт» та інших творах. Саме Л. Бетховен, створивши 9 симфонію у 1823 р., започаткував великий склад симфонічного оркестру – з малою флейтою і контрфаготом у групі дерев’яних духових, з тромбонами в групі мідних духових, з розширеною групою ударних (трикутник, тарілки, великий барабан).

     Для цього складу низку симфонічних творів створили Ф. Шуберт, Ф. Мендельсон, Р. Шуман, Й. Брамс, А. Брукнер, П. Чайковський, М. Римський-Корсаков, О. Бородін та інші композитори.

     Найбільш відомими симфонічними оркестрами є оркестр Віденської філармонії (з 1842), Бостонський симфонічний оркестр (з 1881), оркестр Берлінської філармонії (з 1882), амстердамський «Консертгебау» (з 1888), Філадельфійський (з 1900), оркестр Лондонської філармонії (з 1932), Петербурзький академічний (з 1882).

Серед вітчизняних симфонічних колективів високою майстерністю відзначається Національний симфонічний оркестр України (художній керівник – народний артист України Володимир Сіренко), що є одним із провідних музично-виконавських колективів України. Репертуар оркестру відзначається жанрово-стильовим різноманіттям. Колектив виконує твори В. А. Моцарта, А. Дворжака, П. Чайковського, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, Г. Малера, В. Сильвестрова, Б. Лятошинського, Є. Станковича. Національний симфонічний оркестр України проводить інтенсивну гастрольну діяльність в Україні та поза її межами (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Бельгія, Польща). Колектив є постійним учасником провідних європейських міжнародних фестивалів. Однією з характерних ознак колективу є непохитне дотримання високих ідеалів класичного мистецтва.

    Серед відомих диригентів XX ст. слід назвати імена С. Рахманінова, С. Кусевицького, М. Голованова, С. Самосуда, А. Гаука, К. Кондрашина, Є. Мравінського, Г. Рождественського, Є. Свєтланова, В. Гергієва, Н. Рахліна, М. Колессу, С. Турчака, В. Сіренка та ін.